що їх не без успіху боронив в польськім соймі уряд Катерини II.
Ми бачимо, що тодїшнї керманичі росийської полїтики дивили ся на відносини західньо-руської людности до Річи Посполитої крізь призьму теориї „сѣвернаго аккорта“, при здійсненю котрого дісиденти мусїли-б виступити не бунтівниками проти польського уряду, а дїячами серед лєґальних умовин держави, в склад котрої вони входили. Бачимо далї також і те, що навіть 1768 р. здавалось можливим Панїну, Репнїну й иньш. для всяких цїлей піддержувати Польщу, яко державу, думка про роздїл котрої зовсїм не була ще формулована і не набула відповідної конкретности. При таких же умовинах в названих дїячах не могли викликати співчутя пориваня колїїв, що ненавидїли Польщу і думали тілько, коли не про її зруйнованє, то бодай про визвол себе і своєї країни з її державних рамок.
Вияснивши таким робом погляди, що ними керувались росийські дїячі в Петербурзї і Варшаві що до дісидентів і колїївщини, ми мусимо зазначити ще відношенє до сього-ж иньших росийських людей, що їм вже самим становищем своїм довелось зіткнутись з колїями безпосередно близько і насамперед нам важно зазначити відношенє до колїївщини ґрафа П. А. Румянцева, „малоросийського“ ґенерал-губернатора і президента „малоросийської коллєґії“.
Ґрафови Румянцеву, яко правителеви лївобічної України і Запорожа не можна було зостатись зовсїм байдужим до того, що дїялось в пограничних польських провінциях, тим більше, що в значній частинї сї провінциї з церковного боку підлягали переяславському епископови, з яким були в постїйних зносинах. Зноситись в справах віри православній людности Київщини з їх духовним пастирем Румянцев не мав підстави перешкаджати, навіть підчас найбільшого переслїдуваня тих зносин уніятським митрополитом Володкевичем і його офіциялами, Мокрицьким і иньш. Не вважав ґенерал-ґубернатор потрібним перешкоджати нї в чому й ігумену Матронінського манастиря
