смѣшанная тамъ моя идея простиралась токмо по воззрѣнію на обстоятельства наружныя такъ пограничныхъ жителей польскихъ, яко и изъ предосторожности сосѣда другаго, который явно уже обнажается теперь въ своихъ намѣреніяхъ[1].
А в тім, схилитись до способу поступованя, що випливав з ідей Панїна, було тим лекше для Румянцева, що з головними силами гайдамаків до того часу було вже покінчено і поправити справу залишенєм решти без кари вже не можна було. Що-ж до кар, призначених тим гайдамакам, що яко росийські піддані судились у Київі, то кари сї, особливо в порівнаню з карами для гайдамаків польського підданства, були як на той час досить помірковані. В указї з 24 липня 1768 р., присланім і Румянцеву і в київську ґубернську канцелярию з державної колєґії заграничних справ, читаємо: „I. Тотчасъ по полученіи сего указа произвесть надъ помянутыми (в початку указа) запорожцами[2] надлежащій судъ, который однакожъ весьма скоро оконченъ быть долженъ. II. Въ судѣ положивъ на мѣрѣ формальный приговоръ на основаніи законовъ, — ибо колодники, будучи взяты съ ружьемъ въ рукахъ противъ войскъ ея императорскаго величества, не могутъ, конечно, оправдаться ни въ бунтовничьемъ супротивленіи волѣ и оружію ея величества, ни въ разнообразныхъ въ Польшѣ произведенныхъ варварствахъ, когда они на самомъ дѣлѣ пойманы и слѣдовательно судимы быть должны, яко бунтовщики, нарушители общаго покоя, разбойники и убійцы. III. Когда по симъ уваженіямъ, вслѣдствіе всѣхъ на свѣтѣ законовъ, опредѣлена будетъ смертная казнь, перемѣнить ее, при самомъ исполненіи, въ тѣлесное наказаніе кнутомъ, клеймомъ и вырваніемъ ноздрей, ссылкою въ Нерчинскъ, оковавши на мѣстѣ въ кандалы“[3].
З Кодненської книги видно, що далеко не всї захоплені росийськими військами, навіть зі зброєю в руках, підпали шельмованю, видераню ніздер, засланю і иньш. Висше ми вже
