с. Жаботина, сполохані нападом на них лютих конфедератів, звернулись до нього з благанєм вистаратись для них в росийських властей оборони, признав можливим знов обернутись за сїєю обороною, але вже не до Петербурга, а до тодїшнього київського ґенерал-ґубернатора Ѳ. М. Воєйкова, що управляв не великою частиною теперішньої київської ґубернїї до Василькова і так званою Новою Сербиєю се-б то оселеними межи границею польської України і Запорожа пікіперними і компанейськими полками, і вів всї пограничні зносини з Польщею[1].
Вважаючи справу, про яку приходилось просити, безперечно залежною від Ѳ. М. Воєйкова, архирей знову був страшенно здивований відповідю, якої про те від кореспондента його вимагав обовязок служби. „Хотя охотно, — читаємо в листї київського ґенерал-ґубернатора до архирея, — желалъ бы я въ томъ (в оборонї жаботинцїв) показать вашему преосвященству удовольствіе, но какъ обстоятельства сего дѣла принадлежатъ до разсмотрѣнія вышнихъ правительствъ, то вразсужденіи того за пристойно нахожу вашему преосвященству представить мой совѣтъ: не соизволите ль по сему дѣлу адресоваться по командѣ въ святѣйшій правительствующій синодъ или въ государственную коллегію иностранныхъ дѣлъ[2]. Але багато людей за шумом дипльоматї не могло зрозуміти гаразд очевидної прекраснодушности поважних пастирів. Не мало сприяло сьому вийняткове становище Матронінського манастиря, що був під їх доглядом. Будучи до 1766 р. резиденциєю ігумена Мельхиседека, назначеного переяславським архиреєм за правителя українських церков, манастирь сей підчас утисків православних не міг не давати в себе притулка православним попам, що позбулись „презенти“ і були зовсїм вигнані унїятами з своїх парафій. Тяжко було-б манастирській братії зачиняти двері своєї обителї і перед запорожцями, що нерідко приходили на Україну, аби побачитись з близькими родичами; черцям не приходилось додивлятись які полїтичні заміри могли мати ті, що приходили в манастирь, очевидячки, тілько з релїґійною метою; не могла братія усувати і змовин для
