Великдень; щороку їсть паску на печерях… Іде в печері до Києва, то ходить по кутку, кланяється, з усіма прощається: — Простіть, Христа-ради, в чому я винна! — А йде з Києва, то ще за селом роззявить рота, готова всіх поїсти; ще за селом аж язика висолопить, готова вже лаятись. А вже де обід, де хрестини — вона й там, хоч і непрохана! Сяде на покуті, неначе вона голова в селі, роспустить язика, роззявить чорного рота та й навчає: — Трапезуйте, люди добрі, трапезуйте, бо це трапеза не людська, а Божа: що навариш, то треба все до-чиста виїсти. Трапезуйте, люди добрі! — А я сиджу, мов дурна, не можна мені за нею й словом похопитись. Вона старша та й тоді неначе її хто настановив навчати громадян. Сидить вона мені отут у печінках. Я кажу — хоч зараз пакуйся, та й на Кубанські степи!
Або отсе, хіба ж не комедія? Раз мій рябий підсвинок уліз у Соловейків город, а мене тоді на біду не було дома. Приходжу я додому — дивлюсь, а мій підсвинок висить на тину, привязаний за задні ноги та ракотицями дереться об хворост. Я — до його, а Соловїха вже й вибігла з хати на поріг. Як роззявить рота, як покаже залізні зуби! — І сяка-така, і бодай твоє порося вовки зїли, і бодай ти вечора не діждала, як твій підсвинок поїв мою цибулю! — А бий тебе, сила Божа! Ще не чула, одколи живу на світі, щоб свині цибулю їли! Глянула я на свій город, а моєї цибулі — коли б тобі стебло: чисто всю вирвала Соловїха, вже й жадим продала! Я кинулась до неї, а вона стоїть на порозі та сичить, як гадюка: — Ой люта ж я, люта! Не підступай, бо голову провалю кочергою та й на Сибір піду: і я пропаду, але й ти пропадеш — І цур тобі, і пек тобі, осина тобі з твоєю цибулею на тебе й на твого батька! Не втерпіла таки я, пішла до попа та все чисто розказала про Соловїху. З того часу, коли не вийду на город до криниці по воду, вона вже
