тись до тещі, третього дня по весіллі забрав музики, забрав свою рідню та й потягся до Палажки просити її до себе в гості. Потяг таки Тиміш і мене; піду, думаю, подивлюсь, як будуть вести відьму попід руки та ще й з музиками. Прийшла я та й не йду в хату, стою собі на дворі. Коли дивлюсь, виходять музики з сіней, гуркотить решето, брязчать цимбали, а за музиками два чоловіки ведуть попід руки Палажку. Вона пишається та величається, як собака в човні, розчепірила лікті; задерла пику вгору, закотила очі під лоб, а запаска так і розїхалась на обидва боки, аж кінці черкаються об землю, ще й сорочка біліє. Як угляділа я таку мару, та їй-Богу, не втерпіла — Та підтягни, — кажу, — запаску хоч на сей раз! Зглянься на свою честь. Тебе ж ведуть попід руки, мов яку цяцю! — Вона тільки їсть мене очима та синіє. Ведуть її через село. Музики грають, собаки брешуть, а я за нею назирці до небожевих воріт та з пересердя як гукну: — Одчиняй, небоже, ворота, бо ведуть в твій двір саму сатану! — Палажка все мовчить, тільки синіє. Тільки увійшли в хату, як заверещить, як засичить! І музик стало не чуть. Я слухала-слухала, а далі вхопила дзеркальце та тиць їй під самісінький ніс: — Подивись лишень, кажу, на свою морду, яка вона стала од злости синя, як буз! — та мерщій з хати. Знову розсердилась на мене Палажка. А що я таке їй заподіяла? Сказала правду ввічі, та й то жартуючи.
Але раз трохи не сталося диво: я трохи не помирилась з Палажкою. Стрічаю я Соловїху; йде вона з церкви — така свята та божа, згорнула руки, губи тісно стулила, аж запишалась. — Добридень тобі, Парасю! — промовила до мене Соловїха, аж губи облизала. А я з того дива до неї на сміх і собі тихеньким голосом: — Доброго здоровячка, Палазю! — З неділенькою святою будьте здоровенькі! — промовила вона ще солодче
