й уклонилась. — Спасибі будьте й ви здорові, Палазю! — промовила я та й собі підсолодила голос, не знаючи, до чого воно йдеться. — Чи з церкви йдете, Парасю? — спитала вона наче на сміх, бо я йшла проти неї. — Ні, серце, Палазю! Нехай уже ходить до церкви, хто присвятиться, а ми люди грішні. — І чого б нам пак гніватись? Я отсе стояла в церкві та все об тім думала. Правда моя, Парасю? — промовила вона аж з медом та з маком. — А вже ж, Палазю, ваша правда, бо в вас неправди й заводу нема! кажу я. — Простіть мені; чого нам сваритись? — каже вона, аж плаче. — Про мене, кажу: як би мене ніхто не зачіпав, я до віку нікого й пальцем не зачепила б. — Прощайте, Парасю, — нявкнула вона. — Прощайте, Палазю! — промовила й я тоненько та любенько. Понявчали — понявчали солодким гоосочком, та й розійшлись. Того ж таки дня, ввечері йду я до куми городами та бурянами, йду та думаю то це, то те. Виходжу стежкою на крутий горбик — зирк! Назустріч мені зза горбка Палажка — так і висунулась, неначе козак з маку. Стала, як стовп, чорного рота роззявила, неначе її хто віжками спинив. Бий тебе, сила Божа! Я злякалась, аж назад одхилилась. Стали ми обидві, як укопані, та й стоїмо, дивимось одна на другу, неначе зроду не бачились. Вона мені не каже — добривечір, і я їй не кажу: нехай таки вона буде менша, нехай таки моє буде зверху! Жду я, що вона от-от промовить до мене: не дурно ж нявчила так любенько уранці. А вона мовчить та витріщає на мене баньки. Дивлюсь я — вона їсть очима; чую я — вже й мене бере злість. Стояли ми, стояли, дивилися одна на другу, надивились, кивнули головами, я плюнула на один бік, а вона на другий — та й розійшлись з того горбика. — От тобі — Палазя й Парася! — думаю я. Помирились так, що миру не стало й до вечора. Треба, щоб у лісі щось дуже велике здохло, щоб ми помирились!
