А це знов розсердилась на мене Палажка, що я пожартувала з нею, та й то не я, а моя сусіда Левадиха вигадала той жарт. На дворі була страшна спека; в хаті душно, а я й думаю — піду та зварю вечерю на городі коло криниці, поки син та невістка вернуться з поля. Взяла я таган, казанок, набрала трісок та сухого хворосту. Прийшла до криниці, коли зирк — на цямрині стоїть залізне ведро. Подивилась я — відро Палажчине: я його зараз впізнала, бо знаю всі відра на кутку. Це ж, думаю, Палажка ходить до моєї криниці по воду, бо Соловейко саме тоді чистив свою криницю. А тут прийшла по воду моя сусіда, стара Левадиха. — Хте це забувся відра? — питає вона мене. — Та хто ж, — кажу, — Палажка! Хіба ж ти не бачиш, що відро неначе погризене зубами. Мабуть їй не було кого гризти, та од злости погризла свої відра. Ну та й хазяйка! Добре, що не забулась тут коло криниці своєї голови! — Взяла я те відро та й кинула в кропиву: нехай, думаю, Палажка трохи пожалить литки, як буде доставати відро. Ото росклала я під вербами багаття, поставила таган, почепила казанок. Сидимо собі з Левадихою та балакаємо то про це, то про те. А Левадиха каже: — А давай пожартуємо трохи з Палажкою: облиймо бісову бабу холодною водою, як вона прибіжить за відром, — може, не буде така гаряча та лиха. — Левадиха сердилась тоді на Палажку за те, що Палажка давала їй дулі та ще й при громаді. — Скупаємо ми тебе, щоб знала, як мені дулі сукати! — каже Левадиха. — Тільки що вона це сказала, аж Палажка лізе через перелаз. Ми з Левадихою шусть у коноплі та й присіли. А Палажка присурганилась до криниці, глянула на цямрини, заглянула в криницю та й каже до себе: — Де ж це ділося моє відро? — Вона туди круть, сюди верть, блиснула маленькими чорними очима по коноплях, по бурянах. А очка так і блищать од злости, як у га-
