дюки, неначе з їх іскри сипляться, а далі вгляділа відро та й полізла в кропиву. Кропива жалить їй в литки, в руки, а вона чухає литки та лає кропиву. Взяла вона відро, шелепається до криниці по кропиві та таки й мене не забула: Це, мабуть, — каже вона голосно, — ота іродова душа, Параска, закинула моє відро в кропиву. — Мабуть, догадувалась, що я десь тут недалечко. Я на силу всиділа в коноплях, трохи не вискочила, та мене вже Левадиха придержала за спідницю. Їй-Богу, — кажу до Левадихи, — нарву кропиви та простягнімо Палажку коло криниці та даймо їй доброї прочуханки, та памятного, щоб не забула відер!…
Дивимось ми, Палажка тричі перехрестилась, щось пошептала, — вже й не знаю, чи молилась, чи відьмила, витягла відро з водою і тільки що поставила на цямрині, а ми з конопель та до неї. Левадиха вхопила її за плеча, бо дужча од мене. — Держи ж, — кажу, — та добре, бо буде пручатись! — Я вхопила відро з водою та й линула її попереду межи очі: оце, — кажу, -— тобі од очей, щоб очиці не боліли; — линула вдруге на самісіньку голову: — а це, кажу, — тобі од голови, щоб не була така дурна; а потім лину раз за потилицю, а другий за пазуху. А вона стоїть, як дурна вівця, та тільки: ух-ух! ух-ух! — Ухай, — кажу, — серце, ухай, на здоровячко. Водиця холодненька, як з ледом. Це од пристріту дуже добре! — Скупали ми її та й регочемось обидві. А з неї вода аж дзюрчить: і з запаски, і з підтички. Кляне вона нас і слів не добере: — Бодай вас свята земля поглинула живими! Бодай вас чорти на тім світі облили гарячою смолою! — А я кажу: — Поки нас чорти обіллють, а ми тебе вже й облили.
Взяла Палажка порожнє відро та й потяглася додому. А Левадиха кричить: — Здорова зноси та в краще вберись! Це ми тебе скупали, щоб блохи в ночі не кусали. — Після того Палажка і не
