говорить зо мною, і не дивиться на мене, а як стрінеться зо мною на вулиці, то обминає мене попід самісінькими тинами. Хіба ж вона дитина — не знає, що то були жарти? А як парубки її пхнули з греблі в ставок, як вона була дівкою, то вона й не сердилась. Три роки після того все хвалилась: — Оце мене дурні парубки скупали в ставку в квітках та в стрічках та в червоних чоботях! — А як я з Левадихою трохи покропила її водою, то вона вже і губи надула.
Коли б я пак була хоч трохи зла, хоч на десяту частину мала такі залізні зуби, як у Соловїхи, може б я ще й одбилась, одгризлась од неї! А то я жінка зовсім плоха, ще й не добачаю на одно око. Як би пак у мене такий язик та такі очі, як у Соловїхи, я б з нею справилась. Та й чоловік мій, як з клоччя батіг, сказати правду. Оце крикну на його: — Та піди бо, та прочитай молитву Соловїсі! Хіба ж ти не бачиш, що вона мене їсть, як іржа залізо, що вона на мене кричить тільки вийду на город до криниці: — попова сучка! — неначе мені піп таке ймення дав! — А Омелько почухає потилицю, та й не посміє через Соловейків перелаз перелізти. Вже щоб не говорила Соловїха про свою добрість, скільки не ходила б до Києва молитись, а я все таки добріша од неї. Я нікого й пальцем не зачепила б, аби мене ніхто не зачіпав. Тільки я й согрішила на віку, як у коршмі пробила залізною кочергою дякові голову… Я спокутувала свій великий гріх, і одхрестилась, і одмолилась. А всетаки не я була винна, а сам дяк; і не так дяк, як та дячиха. А Соловїха і свого носа туди таки втисла: без неї, бачте, ніде вода не освятиться. Яка ж погана наша дячиха! Я вродилась і охрестилась, а такої поганої не бачила! Вже баба Соловїха далеко краща од неї, хоч і в Соловїхи ніс, як за сім гривень сокира. А дячиха чорна-чорна, хоч чепляй на спину веретена та решета та в циганське шатро; ніс, як ключка;
