очі витрішкуваті, як у сови; брови, як пацюки; як говорить, то сопе, наче ковальський міх, а морда, неначе сажою обмазана. Куди — вже дякова чорна сучка з білими бровами далеко краща! А до мого чоловіка все вишкіряє ті зубища, де не встріне. Певне вгляділа його очі карі, темні, як терен. Було за-молоду, як поведе ними та моргне чорними бровами, то я аж умліваю. Та цур йому! Що я згадую? Ще добре, що не чує Соловїха, а то зараз рознесла б по всьому селі…
Раз тягнеться мій Омелько шляхом попід городами, а дячиха ходить на свойому городі, та й зачепила його: сперлась на тин та й вишкірила до його свої білі циганські зубища. Я беру воду з криниці та все чисто бачу зза куща калини. Дивлюсь — мій капосний Омелько задивився на неї та й собі показує їй зуби, ще й почав любенько балакати з нею. Вже й не знаю, де в його та мова взялася? Як до мене говорить, то тягне ті слова з рота, неначе зпід землі викопує, а до дячихи десь слова взялися! Терпіла я, терпіла, та таки не втерпіла; бурянами та поза коноплями прийшла до їх близенько та й упала в гущавину, аж вуха пожалила собі кропивою. Дивлюся я — а дячиха до Омелька: гі, гі, гі та все показує Омелькові зуби. Мій Омелько й собі раденький, що дурненький, та все до неї через тин: гі, гі, гі! і собі показує зуби. Дивлюся я, що з того буде? Вони мене не бачать, а мені їх обох видно, як на долоні. Мій же Омелько такий гарний, чорнобровий, хоч уже й не молодий, як засміється, псяюха, до тої циганки, то й зморшки на лиці поростягуються. А вона стоїть напнута білою хусточкою, морда наче саджою обмазана, а зубища проти сонця — блись, блись! Вже, сказати правду, й я не молода, але й дячиха красуня — нічого сказати! Знайшов же красу мій Омелько! Коли я дивлюся — мій Омелько приступає ближче та морг на неї бровами, далі морг вусом… Я догадалась, до чого воно
