йдеться. — А… ти, старе лубя! — думаю я, та й не втерпіла: встала з буряну й руки згорнула. Коли зирк! з другого боку з конопель підводиться дяк, неначе стовп. Стоїмо ми в чотирьох та очима лупаємо. Дячиха ні в сих, ні в тих, поздоровкалась зо мною, а далі з дяком… А Омелько все чогось шукає та шукає попід тином очима. Бачить дячиха, що прошпетилась, повернулась до мене спиною, вирвала лопушину та й потягла спідницю просто по грудях, прохолоджуючи пику лопушиною, неначе справді пані. Я показала Омелькові кулака та ніби пішла мовчки до криниці; вхопила відра, однесла до хати, а думка моя й очі мої все летять назирці за Омельком. Дивлюся я — Омелько вже балакає з дяком, а далі знялись з місця та й пішли мовчки до шинку. Я за ними та крадькома — шусь у шинк! Та й притаїлась за дверима. Слухаю я — вони посідали за столом та мовчки почали горілку пити. Глянула я через щілину — Омелько пє та супиться, аж зморщки набігали йому на лобі, а в дяка зуби дрижать: чарка так і задзвеніла, як черкнулась об його зуби. Коли це, як схопиться дяк з місця, як ухопить мого Омелька за чуприну! Так счепились обидва, мов півні. Я кинулась між них, щоб розборонити, вхопила залізну кочергу та й торчкнула помаленьку дяка по голові. Їй-Богу мойому, що тільки торкнула! Вже й не знаю, як той череп увігнувся! Мабуть біс-батька-зна, який череп на дяковій голові! Не встигла я озирнутись, аж і Палажка Соловїха стоїть тут коло дверей, неначе з стіни зійшла. Я з пересердя — пху їй у вічі, бо знала, що вона рознесе зараз по селі, як сорока на хвості. Ще я не встигла додому дійти, а вже мене люди перестрічають та й розпитують про дяка та про Омелька. От, виріс язик у роті — довший ніж у корови! І де вона в гаспида взялась у коршмі? І хто її кликав? От уже, — де не посій, то вродиться Соловїха! Зазнала я таки
