Чого тільки вона на мене не набріхувала. Я сяка-така, і носата, і губата, і горлата, і задрипана, і лиса, ще й до того відьма. Боже мій! Тільки до Бебе здіймаю руки. Я собі молюся Богові, а Параска бреше по селі, що я роблю чари. Чи в неділю, чи в свята йду до церкви та гляну, що в мене нечисті руки, то й зайду до криниці й помию собі руки й ноги. А Параска бреше, що я коло криниці набіраю землі, нашіптую та роблю чари. Я виходжу з хати по воду, то беру відра на плечі та й починаю на сінешному порозі: »Мья-ца-й-сина«; йдучи стежкою, перемолюсь і »Отче наш, оже еси…« і »око на небеси, око на землі…« і »ізбави нас од лукавого святого……« А прийду до криниці, то якраз домолюся до »Прийдімо-поклонімося«, то стану навколішки коло криниці та й кладу поклони на чотирі вугли. А Параска плеще громаді, що я буцімто відьмила, кругом криниці лазила навколішки, ще й била лобом у колючки. Як би я справді була відьма, я передніше за все показала б тобі, Парасю, свої чари коло твоїх воріт, а не коло криниці. Я собі, як виходжу з церкви, перецілую всі святі ікони тай виходжу позад усіх, бо не хапаюсь поперед усіх людей, як дурна Параска, що біжить з церкви, мов та вівця, поперед малих хлопців. Як вийду з церкви, вдарю перед порогом поклона та й двері поцілую. А Параска усім бреше, що я відьма, бо замки в церкві цілую! Це чиста сатана, не при людях згадуючи! Не можна мені через неї, як слід, по-Божому закону й Богу помолитись. І покійна моя мати були такі богомольні: цілували в церкві двері й стіни. Мабуть, Параска через те й мою матір зве відьмою! Оббрехала мене на все село, а тепер мене й малі діти дражнять відьмою, а сусіди поробили нові двері в хлівах, ще й замками замикають на ніч корови. Оттакий сором на старість, як бачите, з доброго дива!
Хоч і не годиться себе хвалити, але я кажу,
