що я скрізь на селі трапезую й обществую через те, що їм паску щороку в Києві в Лаврі. Так уже мені Бог дав. Мабуть, Параска хоче, щоб і я заглядала в церкву тільки на Різдво та на Великдень, як вона заглядає. Прийде раз на рік до церкви, стане в цвинтарі та й заглядає в церкву через поріг, як той дідько, боїться ладану та хреста. Ще й піп не благословить людям іти з церкви, а вона зараз так і попре з цвинтаря, аж намітка на їй метляється! Я вже догадуюсь, чого вона боїться ладану та хреста: спитайте тільки мене. Хіба ж не знаємо, що Параска почала бодню з салом на петрівчане пущення, а на Петра вже зосталось тільки пів бодні! Не святі ж з неба приходили те сало їсти: сама тріскала цілу петрівку скромне, аж їй було завадило, ще й своїх синів годувала. Мій хлопець цілий піст носив у поле в торбині хліб та цибулю, а її сини носили сало, ще й мого хлопця оскоромили. Я своїм носом чула, що з її вивода цілу петрівку на все село смерділо вишкварками. Я вже знаю, до чого воно йдеться! Не дурно ж вона каже, що я в церкві цілуюся з дошками. Я все добро порозносила по манастирях, а чи бачив хто, щоб Параска коли в церкві обмінила свічку, подала на часточку, або найняла окафист, або справила панахиду за свою небіжку матір, щоб чорти на тому світі не смалили її на вогні, бо вона була таки справдешня відьма. Я ладна заприсягтись і землі зїсти, що Параска, коли не пристала на нову віру до штундів, то незабаром пристане, ще й свого дурного чоловіка потягне за собою. Недурно ж вона заглядає в церкву через поріг, мов собака через ворота, та й разу свого лоба не перехрестить; я вже знаю, з ким вона накладає. Я вже чула, що її сини вже зовсім пристали до штундів. Коли б її взяли в Київ та посадили на покуту в манастир, та ще саме в жнива! Або нехай лучше заправторять на Сибір, щоб і дух її не смердів у нашому селі. Вже
