курка з яйцем; я всім розказую про святі манастирі. Тепер я бачу, що знов обществую, та й давай навчати: »Бачте, плачете за мною, а лихо робите; сьогодні садовите мене за тисові столи, а завтра, мабуть, знову будете мене за коси скубати, а мого лютого ворога Параску за столи садити. Люди облесливі, як ті собаки: і хвостом вертять, і зуби вишкіряють. Чую я, почали благовістити на вечерю, бо тоді була субота. Наділа я білу сорочку, завертіла голову наміткою та й іду собі через город до церкви. Тільки що вийшла на город, коли гляну, аж Параска бере воду з моєї криниці. Глянула та як роззявить свою вершу, як гавкне на ввесь город: »Чи вже знову приблудилась до села, волоцюго! Я думала, що вже й ворон твоїх кісток сюди не занесе, що вже тебе й на світі нема, та оце беру воду з твоєї криниці. Чи й заграницею тягалася, волоцюго, чи тільки по Одесі старців водила?« Як побачила я Параску та й не стямилась; як кольнула мене колька в печінки, та од того часу коле мене та й коле. Вже й свячені миколайки пила, вже й маковійовим зіллям підкурювалась, нічогісінько не помагає. Од часу, як тільки де побачу Параску, то мене зараз кольки колють і в грудях і в животі, і в печінках, так, що дихати не можна. Певно, то не Параска брала воду з криниці: то нагла смерть моя стояла коло криниці, бо мені разом світ замакітрився, а Параска не знаю, де й ділась, наче в криницю шубовснула. Од того часу я вже ледви дишу, ледви ходжу: стрикає мене колька день і ніч. Не можна, не можна мені довше на світі жити. Про мене нехай майстри й сьогодня роблять домовину. Я вже не живу, а тільки мучуся, стогну та тихо молюся: »Ослаби, остави, одпусти, прости й пропусти; присунься й одсунься; прикотись і за село поза цариною покотись од нині й до віка! Благословіть мені наглою смертю вмерти.
