я торбу з сухарями, вдарила три поклони перед образами та й кажу до чоловіка і до рідні: »Прощайте на віки, тільки ви мене й бачили. Я за вас молилась Богові, а тепер піду в Київ та покляну вас, і Параску, і все село«. Поклонилась їм до землі та й майнула з двора, і хліб незжатий покинула на полі. Вийшла я на гору за царину та й не оглянулась: не жаль мені села, хоч би його й свята земля поглинула. Пішла в Київ — одговілась, до Києва та по тижневі сиділа в кожному манастирі; з Києва потяглася понад Дніпром лугами пішла до Почаєва — одговілась, знов вернулась та дібровами в Ржищівський манастир на храм, а потім та Корсунський, а з Корсунського в Богуславський на одпуст, а звідтіль в Лебединський панянський знов на храм. Йду собі лугами, берегами та зеленими лісами. На дворі літечко, ясно й тепо, як в усі; скрізь пташки щебечуть. Прийду в манастир, народу сила, дзвони дзвонять, наче музики грають. Скрізь мене приймають та витають, Божу странницю. Як згадаю, як моя рідня за мною плаче, то мені аж на серці весело; я раз аж сама трохи заплакала, так розжалобилась! Нехай же, думаю, тепер мій чоловік попосоває горшками в печі, коли злигався з моїми ворогами. Ходила я по манастирях та по церквах до холодів, доки не обносилася. Чую, вже моя душа зовсім прохолола: на серці стало, як на дворі після Покрови; я й повернула тоді до свого села. Приходжу я до свого двора. Як угляділа мене моя рідня, так і повибігала вся з хати. Невістка вибігла, одчиняє мені ворота; мій Соловейко кинувся до мене та давай плакати; пасинок плаче, син плаче, невістка плаче: кажуть, думали, що вже мене й на світі нема. Йду в хату, собаки спинаються на мене та, їй-Богу, лижуть мені руки. Прийшла я в хату, сіла під образами на покуті, роздаю всім кипарисові хрестики та пляшечки з почаївською водою. Невістка застелила стіл білою скетертю, поклала на столі хліб та сіль, бігає по хаті, як
