жу: »Не діждеш ти, вражий сину, щоб стара мати слухала блазня. В тебе ще на губах молоко не обсохло«. Син ухопився за полудрабок та давай перекидати воза. »Потрівай, — кажу, — я докажу тобі, що я старша«. Та й собі вчепилась руками і ногами в полудрабок та й вдержалась. Він зайшов з другого боку та знов перекидає воза. А я й собі вчепилась в другий полудрабок та таки вдержалась. Торсає він ноза, аж в мені кістки торохтять. Він кинувся до волів, випряг воли з ярма та й погнав додому. Я сиджу на возі та й зняла руки до Бога: Ой, Боже мій милостивий! Спасе мій! Богородице Діво радуйся! Оче наш, батьку наш! Що ж це далі буде на світі, коли син знущається над матірю. Мабуть у вечорі буде страшний суд«. Сиджу я на возі та од сліз уже й полудрабків не бачу. А тут на сором мені люди йдуть на поле та ще юрбами, неначе їх сатана нагнала зумисне, щоб подивились на мій сором. Прийшла й Параска з граблями та сміється ще й докладає »Поганяй, бабо, та держи цабе, бо перекинешся!« Вивіз мене лукавий син, неначе на сміх людям, та й покинув серед шляху, як ту старчиху за цариною. Встала я з воза та й думаю: коли син покинув воза серед шляху, то покину й я, — та взяла торбу з хлібом та й вернулась додому. Годуй дітей, піклуйся коло їх, навчай з ранку до вечора, а вони кажуть, що я їх лаю з ранку до вечора. Потрівайте ж, думаю я, коли ви вивезли матір за царину на сміх людям та й покинули на великому трахту на розпутті, де ховають вішальників та шибеничників, то й я покину вас. Я пожалілась свойому Соловейкові, а він оступається за дітьми та ще й вилаяв мене.
Пострівай же ти, Соловейку, — думаю я; я ж тобі оддячу це й на тім світі, коли ти тягнеш руку за Параскою та за моїм лихим родом. Коли ви всі мене товчете, як макогін макітру, як рубель качалку, покину я свого чоловіка, свій поганий рід, своє село та піду в світи по манастирях. Вхопила
