— Злази до нас!
— Нема кудою злізти, бо скеля крута, як стіна! — крикнув Карпо і почув, що його голос зовсім змінився: став дзвінкий, рівний, голосний. Карпо заговорив, неначе пісню заспівав.
— Скакай, не бійся! — крикнули ці люди до Карпа.
Карпо скочив і зараз почув, що він тихенько спускається на землю, як обережна птиця спускається з неба на дерево. Ці люди піддержали його за руки й постановили на траву.
Карпо глянув на тих людей і трохи злякався, і здивувся, і замилувався: такі вони були високі, рівні, дужі! Такі вони були гарні на вроду, що він таких людей не бачив ні між панами, ні між простими селянами.
— Еге, ти, хлопче, з України? — промовив один з їх, і голос його розсипався між скелями, як весняний перший грім.
— З України, — тихо обізвався Карпо.
— Чи вже ж тепер на Україні стали такі маленькі та мізерні люди, як оце ти? — спитав один чоловік, і обидва вони якось жалібно всміхнулись.
Карпо, глянувши на їх несказану красу, трохи опамятався і став сміливіший.
— Оттакі, як бачите! — промовив він.
— Хто ж ти такий, хлопчику? — спитали вони.
— Я лоцман на порогах… Летючий на прізвище, — сказав Карпо, а ймення свого все таки не пригадав.
— Правда, ти розбив байдака?
— Правда, — промовив Карпо, і та гірка правда прийшла йому на память, як дуже давній, Бог зна, колишній сон.
— Ходи ж з нами! — сказали ці люди й повели Карпа далі, ставши по обидва боки.
