— Як тобі здалося в нашому краю? Чи гарна наша сторона? — спитали вони.
Карпо тільки глянув на ту стелю, де сонце раз-по-раз блищало, як блискавка, всіми цвітами, і затулив очі рукою.
— А знаєш, хлопчику, хто ми? — спитали вони в Карпа.
Карпо тільки глянув на їх чорні очі і великі шовкові вуси.
— Ми козаки, Запорожці. Чи ти чув що про Запорожців?
— Чув, що колись за порогами була Січ; мені покійник батько дещо росказував.
— Ото ж, щоб ти знав, тут тепер Запорозька Січ[1] — промовив один Запорожець; — ото бач, як зруйнували Січ, а помочі нам не було де взяти, то наші характерники й зачарували Січ. З того часу наша Січ з островом, з гетьманом, з козаками отут! Нашу Січ поглинув Дніпро. Чи бачиш, — ондечки далеко, далеко ворушаться попід гаєм, за отією скелею, неначе червоні квітки? Це наше січове товариство.
І обидва козаки повели Карпа на зустріч тому товариству. Всі вони троє ввійшли в невеличкий лісок В тому ліску зовсім не було тіні; скрізь попід дереом блищав однаково ясний, теплий світ.
Карпо озирнувся на бік і побачив, що через обох Запорожців було видко кожне дерево, кожну квітку. Запорожці здались йому тінню, одначе він і кришки не злякався, бо страху там зовсім не було на тому світі.
Зараз за лісом вони зустріли інших козаків. Запорожці сиділи на зеленій траві ґрупами, сиділи
- ↑ Славна на Дніпрі кріпость, зруйнована 1775 р.
