на дрібному камінні, стояли по два, по три, розмовляли між собою і всі поглядали на Карпа, як на якесь диво. Всі козаки були високі, рівні та кремезні; всі були гарні, повбирані в гарну одежу, неначе в свято або в неділю. Вони стиха розмовляли, а Карпові здалося, що то ревуть страшні Дніпрові пороги.
— Оце наш січовий курінь! Ми побачимо ще не один курінь, поки дійдемо до нашого гетьмана, — промовив один Запорожець.
— До гетьмана! До гетьмана! — закричали деякі Запорожці, і слідком за Летючим і за його двома проводирями посипались всі козаки.
От вони йдуть та йдуть, і зайшли в тихе, спокійне місце, навкруги обставлене камінням. В тім крузі, під самою високою камяною стіною, був пишний сад, а в тому саду росло всяке дерево. На дереві висіли спілі яблука та груші, червоніли вишні та черешні, червонів та жовтів спілий виноград, порозкладавши широкий лист і важкі китиці ягід скрізь по камінню. Те місце було зовсім відгороджене; тиша була там аж мертва.
В тому саду скрізь попід деревом стояли камяні лавки, а на лавках сиділи старі Запорожці. Їх бороди біліли як сніг, а вуси у всіх були чорні. Старі Запорожці відпочивали. На їх старих, поважних лицях спочивали думи. Всі вони сиділи, позгортувавши руки, і посхилявши в низ важкі голови. Карпо глянув на їх і йому здалося, що вони повироблювані з каміння або з дерева. Вже Карпо перейшов через сад, а вони аж тоді встали, як наблизився перший курінь і закричав: До гетьмана! До гетьмана!
Тільки що Карпо минув високу камяну огорожу, він побачив уже другий сад, весь зелений,
