весь засаджений квітками, а з того саду лився чоловічий голос, та такий же гарний та дзвінкий! Хтось співав козацьку думу, дуже старинну. Голос той лився низом як грім, то підіймався в гору і дзвенів як голосний дзвін, а під той голос стиха, грала бандура, неначе птиця щебетала. Карпо ввійшов у сад і побачив, що ту думу співав сивий кобзар, сидячи на камені, а кругом його сиділи й стояли козаки середніх літ і слухали старинню думу про козацьких гетьманів, про славні давні діла на Україні.
— До гетьмана! До гетьмана! — стиха промовили старі Запорожці, і кобзар перестав грати й співати. Всі козаки знялися з місця і рушили до гетьмана.
От, минув Карпо і той сад, і всі вони увійшли в зелений гай. Той гай був такий гарний, як у нас буває він гарний весною. Дерево зеленіло як серед дня під ясним, південним сонцем. Надзвичайна ясність пронизувала кожний листочок наскрізь: все дерево з листям було ніби вироблене з зеленого тонкого скла. Здавалось, ніби світ бризкав з середини кожної гільки, з кожного зеленого листка, з кожної квітки й травини. Карпо мусів прикрити очі рукою… В гаю щебетали соловейки, кували зозулі, туркотали горлиці, щебетало всяке птацтво. Між деревом скрізь цвіла рожа, великими кущами цвіли гвоздики, чорнобривці, півонія; зеленія між купами квіток рута, мята, любисток. Все те було освічене весняним сонцем, бо ніде під під деревом не було тіні. Весь гай з квітками й птицями блищав і світився наскрізь, неначе був витканий з одного сяйва і з самих квіток та птиць.
Серед того гаю було зелене поле. Там сиділи на камені три кобзарі і грали козакам до танців, а кригом їх на зеленій траві танцювали молоді,
