обняв, та боюсь задушити тебе від моєї великої сили, від щирого серця, — промовив гетьман і стиха поцілував Летючого. — Скажи ж мені, сину, що там діється на Україні?
— Нічого, — відказав Летючий.
— Чи памятають на Україні про гетьмана й козаків? чи згадують?
— Трохи памятаємо. Старі люди дещо росказують.
— Чи не говорили вам про нас попи, або ченці, або вчені люди?
— Ні. Ніхто про те нам нічого й не згадував. Трохи чули дещо від кобзарів.
— Якже там на світі живуть люди? Чи лучче їм, чи гірше? Чи й досі терплять від ляхів? Чи досі там у вас є татари, азіяти, жиди?
— Є й жиди, й ляхи, й дикуни. Тільки про татар нічого не чути. А чи лучче тепер людям, про те не знаю.
— Чи вжеж вам ніхто нічого не росказував?
— Ніхто, ясновельможний гетьмане.
Гетьман важко зітхнув і поклав свою булаву на камінь. З каменя так і бризнули левкої та фіялки кругом булави, а виноград оплів навкруг камінь і послався по траві.
— Ходімо ж, козаки, до церкви та поспитаємо в Бога, що діяти нам, та помолимось Богу за Україну.
— До церкви! До церкви! — загули навкруги козаки.
Гетьман відвязав меч і застромив у камінь. Меч увігнався в скелю як у віск, а зпід меча задзюрчала кров.
Гетьман тихою ходою виступив у перед і козаки розступились на обидва боки. Гетьман був
