вищий і кращий від усіх Запорожців: високий як Палій, гарний як Мазепа[1], сміливий як Богдан Хмельницький.[2] Його лице блищало як раннє сонце. Слідком за гетьманом два сиві Запорожці повели Карпа, а за ними роєм посипалась уся громада. Скільки можно було скинути оком, червоніли шапки та кунтуші. Все військо йшло широким, зеленим полем, а по обидва боки росли чудові гаї та сади. В тих садах росло дерево з золотим та срібним листом, а між тим деревом траплялося часом і просте дерево садове, і оце на одному були спілі овчі, а на другому тільки що наливалися, а третє дерево стояло у білому цвіту.
Гетьман повернув за високу скелю, де була церква. За тією скелею Карпо вглядів нове диво. З високої камяної стіни, з двох розколин лилися водоспади і спадали найдрібнішою білою росою в дві річечки. Ті річечки стікалися до купи, а між ними був високий острівець. На тім острові понад річками, скрізь попід камяною стіною росли вишневі сади і стояли в цвіту, як у нас буває весною. Весь той куток білів вишневим квітом. Карпо бачив тільки на острівці камінь, а на камені стояв високий хрест з чистого золота, весь гладенький з низу до верху. На самому перехресті висів терновий вінок, а на колючках того вінка блищала свіжа кров. Хрест блищав навкруги як сонце, а від тої сяйви над хрестом на камяній стіні стояли аж три веселки дуже, дуже ясні. Карпо більш нічого не бачив, тільки білі як пух сади, а над садами золотий блискучий хрест і три веселки.
— Це наша церква! — промовили діди до Карпа, показуючи на хрест. — Тільки отой хрест ми
