взяли з собою з Запоріжжя, бо ми знали, що й хреста там не зісталося б. А ми за хрест ложили на степах, на морі, свої голови.
От, почали вони наближатись до того хреста, аж чує Карпо, хтось співає пісню, і співає голос дівочий. Карпо чув усякі голоси, та ще зроду не чув такого гарного, рівного, високого, дзвінкого та голосного. Той голос співав українську пісню. Карпові навіть на ум приходила та пісня; така вона була знайома. Але він чув, що та пісня була несказано краща від усіх пісень, хоч і нагадувала йому то одну, то другу сільську пісню. То велика, незмірна туга та горе, то надія, то радість і гаряче кохання лилося в тому чудовому голосі. Карпо чув, як дуже забилось в його серце, як у його серці переливалося все те, що співав голос. Навіть старі діди посхиляли голови.
— Хто це співає? — спитав несміливо Карпо в дідів.
— Швидко сам побачиш, — понуро відказав йому один характерник.
Увійшли вони в ті сади. Дивиться Летючий, аж проти самого хреста, коло острівця стоїть одним один зелений кущ: то був кущ калини. Зверху на кущі червоніли спілі ягоди, а середина куща була облита білим квітом. Під самісіньким кущем блищала в калині криничка. Карпові здалося, що той голос ллється або з калини, або з криниці.
Тільки що гетьман наблизився до острівця, аж той голос задріжав від незмірної туги, тай замовк. Гетьман став проти хреста на коліна, і за ним упало навколішки все товариство. От, гетьман почав читати молитву, а разом з ним загула громада, як от гуде народ у церкві тоді, як почнуть співати „Іже Херувими”. Карпо чув, що під його колінами дрі-
