жала земля; він ухопився рукою за камінь, і той камінь дріжав, а після так і розколовся на двоє. Від тієї козацької молитви страшно заревли пороги, задріжали обидва береги Дніпра, затрусилась земля на Україні, затрусився Київ на горах.
І знову загуло товариство, і впало ниць до землі. В той час знову з калини заспівав чудовий дівочий голос, заспівав пісню до Бога, і вся громада слухала ту пісню і плакала.
Гетьман скінчив молитву і встав; всі козаки встали за ним. „Настав час!” — промовив один характерник, показуючи рукою на кущ калини, і Летючому здалося, що та калина аж заворушилась, неначе на неї повіяв вітер. Голос заспівав веселої пісні.
— Настав час! — промовив гетьман.
Один дід пішов до криниці, набрав у пригорщі води, і тричі бризнув на калину. І Карпо бачив, як червоні китиці калини ставали квітками та стрічками на голові чудової дівчини, ставали румянцями на повних щоках; він бачив, як білий цвіт ставав білим лицем, білою сорочкою, як криничка стала ведрами. Де був кущ калини, там стояла чудова дівчина, і брала воду з криниці. Коли придивиться Карпо до тієї дівчини, аж то стоїть Олеся, дочка отамана Музики.
— Оце, якже я довго спала! — тихо промовила дівчина, озираючись навкруги, — але який же дивний був мій сон!
— Олесю, серце моє, щастя моє! — крикнув Летючий і згадав усе, усе: і своє ймення, і свою біду, і все, що з ним сталося.
Та дівчина була, як дві краплі води, Олеся Музиківна! Такі самі в неї були великі, карі очі, такі ж
