маленькі губки, такі ж чорні довгі коси. Навіть такими квітками була в неї вишита сорочка.
— Олесю, чи вже ж ти мене оце не пізнаєш? — промовив знову Летючий.
— Я не Олеся. Я Маруся, хоч я й Музиківна, як ти кажеш, — тихо промовила дівчина. — Але де це я? Боже мій! Де ж моя мати? Де мій милий гетьман?
І з тими словами її очі впали на гетьмана.
Вона почала умлівати, і тихо сіла на камінь. А гетьман дивився на неї довго, довго. Його грізне лице стало таке ласкаве, як у малого хлопця.
Один дід характерник почав говорити до дівчини:
— Чи памятаєш, дівчино, як ти полюбила нашого гетьмана, як приплила сама човником, і ступила ногою на наш запорозький острів? Ти вчинила великий гріх! Запорожець не повинен кохати дівчат, а твоя дівоча нога не повинна була і торкатись об нашу січову землю. За свій гріх ти стала калиною і — разом з нашим кошем тебе поглинув Дніпро. Ти стояла отут уже сто літ і спокутувала свій гріх. Твій рід і тепер живе на Україні. Одного Музики дочка запровадила оцього хлопця до нас… То ваше вже пяте коліно.
Гетьман згорнув руки, подивився на Марусю й промовив:
— Іди, Марусю, з цим хлопцем на Україну. Така Божа воля. За твою щиру любов до мене ти каралась, за щиру любов ти й спокутувала. Йди, і коли людям добре жити на Україні, то зіставайся там і кінчай свій людський вік; а коли людям погано жити, то ти вернешся до нас, знов отут перед хрестом станеш калиною і розкажеш нам, і виспіваєш нам про горе України. А ти, діду, винеси Марусю та
