на зеленому полі скрізь вються жовті гадюки, пашать полумям і повсисались в українську землю?
— Бачимо!
— Ото ж давні наші пани, таки нашого роду, що повернулись на польських панів з наших таки панів та козаків, і поставали ворожими для України, і відцурались від нас з усім. Нещасний народ, нещасна Україна!.. А чи бачите, як скрізь неначе великими клубками щось вється по степах, по горах, та долинах, як черви?
— Бачимо!
— Ото ж жиди, що висисають з нашої України останній сок! Та й багато ж їх! А чи бачите ви, як на зеленому полі плазують сірі комашки?
— Бачимо! — обізвалась Маруся: — То мабуть козаки муштруються. Чи не збіраються на ляха або на турка?
— Ні, дочко! — То московське військо муштрується. Між тим військом уже нема ні однісінького козака, — промовив орел та й крила опустив. Він так швидко падав у низ, що в Марусі й Карпа дух захопило.
Знову пишно заблищав Дніпро між берегами; зазеленіли українські степи, ліси, поля; знову забіліли великі городи й села. Але в тих городах і селах було тихо-тихо, як у порожнечі небесного простору. Ніде й не ворушилась жива душа, наче всі люди вимерли від страшної пошести. А жовті гадюки та черви все крутились, все вились, а військо все муштрувалось як сіра комашня, розсипавшись на зеленому полі.
— Скажи мені, орле, бо ти все знаєш, де ж ділися люди на Україні? Чи їх татари полонили, чи їх турки вирізали? — спитала Маруся.
