— Ні! Їх і татари не полонили, і турки не вирізали: вони зачаровані так само як і наша Січ. То бач схопилося таке страшне повітря і навіяло страшний сон на Україну, і люди разом так і поснули, тай будуть спати, поки знову не повіє теплий вітер з теплого краю, поки він не принесе з хмарами цілющої та живущої води, і покропить нею землю і людей.
— Боже мій! Чи знайду я живу свою матінку?! — тихо промовила Маруся.
Орел почав спускатись на правому березі Дніпра, проти того острова, де колись була Січ. Він глянув на той острів, де й сліду козацького не зісталось, де козацькі могили заросли буряном та огородиною, де на гетьманських могилах кольоністи німці насадили картоплі. Де колись на майдані роєм гули на раді Запорожці, там тепер паслася німецька череда… Орел гірко заридав, тихенько зсадив на беріг Карпа та Марусю, а сам знявся, і впав у білу кипучу піну Ненаситецького порога.
Довго сиділи Карпо й Маруся над Дніпром і відпочивали. Перед ними була чудова картина Дніпра, облитого сонцем. По бидва боки Дніпра стояли високі, сірі скелі. На воді скрізь були розкидані зелені острівці, оброслі високим очеретом та лозою. Між островами і на островах сторчало каміння, зеленіли верби. А пороги все ревли та гули, наводили думи на душу. Маруся довго дивилась на Дніпро, а потім почала говорити:
— Чи бачиш ти, козаче, отой камінь, що висунувся з берега далеко в воду? Я раз стояла на тім камені і брала воду, а гетьман їхав дубом. Кругом його сиділи запорозькі козаки і гребли веслами, а гетьман стояв, та все дивився на мене. Я й собі
