задивилась на його, а відерце моє й поплило за водою. Гетьман побачив те і засміявся до мене. Який же гарний був гетьман! Які в його очі, які брови, які вуси! Серце моє так і пристало до його очей! Вернулась я до дому з одним відром. Мене мати лаяла за відерце, а я й не чула того, та все думала про гетьманські очі. Часто я з того часу виходила сюди і все дивилась, чи не вийде гетьман на беріг гуляти на отім острові. Коли раз увечорі дивлюсь я, ходить мій гетьман по березі, згорнувши руки. Я дивлюсь на його звідсіль, а він на мене звідтіль. Мене так і потягло до його, як от проміння сонця тягне росу з квіток. На березі стояв човник. Я сіла в човник, вхопила в руки весельце і полетіла човником до його. І сама я не зчулася, як я вийшла на козацький беріг, як побігла до гетьмана, як упала перед ним на коліна й обняла його. Я подивилась йому прямо в чорні очі, почула на свойому лиці його горячий дух, почула, що він нагнувся до мене і поцілував мене. І мені здалося, що я умліваю, що я вміраю, вміраю і не можу вмерти. Я почула, що моє серце ніби заспівало якусь чудову пісню, і співало, співало без кінця… Я ніби засипала і співала, і через той сон все бачила чудові чорні очі, і страшні, і гарні; все чула гарячий дух на свойому лиці, а моє серце все співало безконечну пісню про щастя, про кохання. Якби я хотіла, щоб на віки протягся той пишний сон, щоб до віку співала моя душа для мого милого пісню про кохання. І я забула батька й матір, забула ці степи, свій хутір і свої квітки, забула про Дніпро, про небо й сонце. Нащо вони мене збудили і відняли від мене той чудовий сон?
Маруся замовкла і втерла очі рукавом.
