Вже сонце стало на вечірньому прузі. Карпо й Маруся встали і пішли на степ.
— Проведи ж мене, козаче, до мого батька, до хутора Чаплів. Я тобі „спасибіг” скажу.
От ідуть вони та йдуть, і вже далеко відійшли від берега. Степ почав розстелятись далеко-далеко і зеленів, скільки засягало око. Трава зеленіла, квітки пахли, птиці співали в синьому небі.
— Степи мої, степи мої! Ви й досі такі гарні та зелені, як колись були! — промовила Маруся.
От дивляться вони, аж на степу пасеться велика череда: голєндерські корови, здорові коні, круторогі чумацькі воли, цілі табуни еспанських овець. Череда була сита, а пастухи й чабани були пообдирані, босі, або в драних постолах. На свитках були самі за себе лати. Вони були худі, замлілі.
— Чий це скот ви пасете? Чи козацький, чи свій? — спитала Маруся.
— Панський! — обізвався обідраний як старець пастух і побіг за коровою, на котрій шерсть аж вилискувалась проти сонця, неначе на якому панові шкура.
Ідуть вони далі, аж пасеться друга черідка — коровки погані, кудлаті; бички миршаві, низенькі; свині дрібні.
— А це чия черідка? — спитала Маруся.
— Людська! — обізвався босий, обідраний хлопець.
— А чи далеко ще до хутора Чаплів?
— Та тут нема хутора Чаплів, а є здорове село Чаплі! — відказав чабан.
— А чи живе ще в тих Чаплях козак Петро Музика? Його хата стоїть у самій балці.
— На балці стоїть цілий куток Музиківка. Там буде хат з тридцять, як не більше.
