Здивувалася Маруся і задумалась, де ті хати набрались у Чаплях. От пішли вони далі. Появились розкішні поля. Пшениця стояла як море; їй кінця не було видко. На полі жали женці.
„Де це взялася в степу пшениця? Та й насіяно ж її!” — подумала Маруся і спитала:
— А чия це пшениця? Чи не Музичина часом, або може гетьманська?
— Яка там Музичина? Ляхівська! Якийсь лях оце приїхав у степи та взяв посесію в нашого таки пана.
— А де ж той вражий пан узявся тут, у Чаплях? — спитала Маруся.
— А чи ми знаємо, де він тут узявся, — відказали женці.
І все те було дуже-дуже чудним для Марусі.
Ідуть вони далі, а там на степу ростуть баштани, кавуняче й диняче бадилля так і вкрило степ огудинням, скільки можна було окинути оком.
— Чиї це такі здорові баштани? — спитала дівчина баштанника.
— Жидівські! Жиди найняли землю на літо під баштани, — відказав дід баштанник.
— А оті жита, чиї вони?
— Панські!
— А отой овес, неначе золото? Але вівси, вівси!… неначе море! Чиї то вівси? — спитала дівчина.
— Якогось ляшка чи недоляшка, перевертня таки з наших, ще й недавнього перевертня, бо він по ляхівськи гаразд і говорити не вміє.
— А де ж людське? Де ж козаче?
— Отам трошки людського ік селу! — гукнув дід з куріня.
Маруся стала смутна, смутна! В неї знову зяви-
