лась думка стати калиною і вернутись до свого любого гетьмана, щоб співати йому вічну пісню про кохання.
Пішли вони далі, аж перед ними розіслалося велике, превелике село. В кінці села був великий став на яру. Там стояла здорова сахарня з високим задимленим стовпом.
— От і Чаплі! — промовив Карпо.
— Чи вже ж оце Чаплі? — крикнула Маруся і в долоні плеснула. — Чия ж ото фабрика?
— Ляхівська, — відказав Карпо.
— А той млин нижче ставу?
— Жидівський.
— А отой другий млин, по другому боці?
— То панський, але добре не памятаю.
— Чи вже ж оце, бабуню, Чаплі? — спитала Маруся в однієї старої баби, що йшла дорогою.
— Чаплі! — відказала й вона.
Карпо й Маруся пішли далі до села. Коли дивляться вони, аж там з боку на ярочку лісок. Під ліском блищала між осокою вода. Карпові схотілось пити, і вони звернули до ліску.
Задумалась Маруся… Їй так бажалось подивитись хоч на ту хатину, де вона зросла… Їй все здавалось, що вона ніби ходила до Дніпра, та оце вертається до дому і побачить свою матір…
Вже сонце стояло низько, як Маруся з Карпом прийшли на Музиківку на балці. Вона зразу пізнала ту балку… І тепер на балці стояла така сама невеличка хатка, обгороджена низеньким тином, обкопана ровом, обсаджена садком, а на окопі — високою дерезою. І тепер на окопі дереза була густа як руно, і закривала увесь ґрунт і до половини хату.
Маруся ввійшла в хату. В хаті було дуже бідно.
