стала калиною в Музичиному садочку, в той час запоріжців побачили, що коло хреста знову зазеленів кущ калини, зачервоніли ягоди, забіліли квітки. А під калиною знову заблищала криничка, ще й вода бовталась в криничці, неначе хтось от-от тільки що набрав з неї води. І в той час знову заспівав пісню чудовий дівочий голос, тільки та пісня була ще жалібніша, ще смутніша. Той голос ніби голосив над домовиною рідної матери, і разом з тим голосом заридав гетьман, заплакали запорожці, як малі діти. Ті сльози закапали на жовтий пісок, і вкрили його, і змішались з Дніпровою водою. А на золотому хресті, на терновому вінку ще гірше зачервоніла свіжа кров, закапала й облила золотий хрест аж до самого долу. І з тої крови виріс виноград, обвився кругом хреста, зазеленів листом, зачервонів ягодами.
Карпо Летючий діждався ночі і в глуху північ прийшов у своє село розпитати, що там діялось з того часу, як він розбив байдака. Він нищечком розбудив свого одного вірного товариша, і той розказав йому, що вже Карпову батьківську хату спродали; спродали все, що було в хаті, і віддали купцеві за розбитий байдак, а начальство присудило дати Карпові двісті різок на скелі коло самого Ненаситця, якби тільки він повернувся до дому. Олеся, його кохана Олеся, вже давно повінчалась з другим лоцманом.
Карпо заплакав, стоячи коло рідної оселі, і тієї ж ночі на віки помандрував за границю, аж за синій Дунай. І не було про його ні чутки, ні вісточки. Усі так і подумали, що він утопився, або розбився об скелі на Ненаситцеві 1872 року.
