Вимірили байдак, зняли з його трохи ваги, приробили довженне стерно. Готове судно в страшну дорогу! Карпо поблагословився в отамана і вилетів орлом на байдак. Всі попереду сіли по українському звичаю, потім стали на коліна[1] і помолились Богу. Ніхто не знав запевне, чи вернеться живий до дому!
— »Щасти ж Боже!« — промовив отаман до Карпа. — Як щасливо вернешся до дому, то дам я тобі велику, велику плату, що маю найлюбішого, наймилішого. Памятай! Моє слово певне, — промовив отаман Іван Музика, ще й сивим вусом моргнув.
— Гребімо! — крикнув він на гребців, ще й рукою махнув.
Гребці запустили весла в воду. Байдак знявся з місця і полетів як птиця. Коло стерна стояв, як той явір високий, Карпо Летючий. Серед Дніпра, в прозорому повітрі малювалося його молоде лице, біла сорочка, червоний, широкий пояс. Він гордо поглядав на Дніпро, а очима все бачив Олесині очі, її біле личко.
Погода була тиха та ясна. На дворі був ранній, теплий ранок. За Дніпром починало синіти небо червоною смугою. Вода в Дніпрі стояла тиха й гладенька, як скло. А там десь, далеко в низу, вже стогнав, неначе під землею, перший поріг — Кодацький.
— Шамни[2] разом, друзі! — крикнув Карпо.
І гребці шамнули, а байдак полетів, неначе на крилах.
На гладенькій, як дзеркало воді, почали скакати неначе білі крілики, і булькотячи, знов ховались у воду. Поріг був недалечко.
