гробців, махав руками, налягав на стерно грудьми. Але нічого не помогло. Велика сила вхопила байдак і знесла на бік. Байдак полетів з лави на лаву й черкнувся дном об Зелений камінь, що впрочім не шкодить байдакам. Судно разом загуло, наче крикнуло й знов полетіло як стріла, та все звертало в бік. Ще нижче його вхопив страшний камінь й обкрутив кругом себе… Байдак застугонів, зачепився довгим стерном за Крутька. Стерно хруснуло, як трісочка, й переломилось на троє. Тепер усе пропало, усе згинуло!
Карпо і гребці зняли руки до Бога.
Вода вхопила байдак як легеньку трісочку, крутила його на всі боки, понесла й кинула на лаву. Судно заревло перед смертю, затріщало дуже страшно, аж перемогло великий клекіт Ненаситця і впало на гостру скелю. Каміння відбило йому ввесь ніс. Колодки полетіли в низ і розбились на маленькі поліна. Частина судна зачепилась на скелі. Люди, як птиці, держались за линви.
Пекло не було таке страшне як Ненаситець. З верху ревла вода, в низу кипіла хвиля. Цілі гори білої, ревучої, піни бились об каміння, скакали вгору, закручувались гребіннями і знову падали назад на каміння. Від берега до берега лютувала біла водяна буря, крутились вихри, вертілись чорториї, неначе все те викидав підземний вогонь або заховані на дні вітри.
— Пропала на віки моя честь! Втеряв я на віки мою Олесю! Честе моя! Олесю моя! Що скаже тепер отаман, як я вернуся живим додому? — говорив Карпо, висячи над страшною безоднею.
В низу від порога лоцмани вже побачили розбитий байдак. Човни й дуби вже поплили спасати живих людей і крам. Один був уже наблизився до скелі, де висів байдак, вже лоцмани кидали линву
