гребцям, щоб пристати з боку до тієї скелі й забрати хоч людей.
— Пропав я на віки, Олесю! Нащо мені жити на світі! — крикнув Карпо і скачив в білу кипучу хвилю.
Карпо тільки й памятав що вода клекотіла, крутила ним, кидала його то в гору, то в низ, як вода в печі кидає зерном в казані. Вже вода залила йому вуха, рот. Карпо вже ждав, що вода от-от ударить ним об скелю і розміжчить його, як пелюсточку. Коли це він почув, що нараз так і полетів у низ, в якусь безодню і стратив память.
От прокидається Карпо і дивиться, аж він лежить на сухому. Полапав він рукою кругом себе й налапав мягкий мох, а під мохом твердий камінь. Відкриває він очі, — і бачить світ.
— Боже мій, де це я? Чи мене витягли, чи я вмер, чи це мені сон сниться? — подумав Карпо і глянув у гору.
Високо над ним висіла водяна стеля. Він почав придивлятись і побачив, що там у горі лилася вода, текла, пінилась, і навіть шуміла, а через скляну стелю синіло небо, а серед неба світило ясне сонце. Біла піна купами летіла і часом заслоняла сонце, наче хмара; а через піну, через хвилі мінилось сонце: то синіло, то червоніло, то жовтіло, то знову блищало мов золото.
Глянув Карпо кругом себе і побачив, що він лежить на скелі. Оглянувся він на всі боки, і знов йому здалося, що все те був сон: і той байдак і ця біда на порогах, і ця отаманська обіцянка… Він побачив, що під водою стояла, як стіна, рівна скеля від одного Дніпрового берега до другого: це була одна лава Ненаситецького порога; а там далі нижче, знову стояла друга рівна скеля, така сама як і перша. Камяні стіни були вищі від ви-
