хати для людей. На кінці кожної казарми в кутку стояли здорові казани, замуровані в цегляну піч, де варили бурлакам їсти.
Минув рік після того, як вербівці втікли з Вербівки. Була неділя. В селі почали благовістить на службу, і дзвін голосно гув по-над Россю, між скелями. В казармі коло довгого столу стояли й сиділи бурлаки. Між ними був і Микола Джеря. Він так помарнів і змінився на обличчі, що його трудно було впізнать. Блискучі карі очі наче погасли, лице постарілось, рум'янець пропав, лоб став жовтий, як віск, шия поморхла. Тільки здорові жилаві руки з довгими пальцями та довгі вуса нагадували про давнього Миколу Джерю. На Миколі була чорна, мов земля, сорочка, подерта свита, старі шкарбани з дірками, звідкіль виглядали солом'яні устілки. Волосся на головах у бурлак було закудлане, мов у непросипленних п'яниць.
Поруч з Миколою сиділи за столом бурлаки в таких чорних сорочках і з такими невмитими видами, з такими бруснатими щоками, з такими кудлатими головами, — що й дивиться було страшно. Одні бурлаки грали в карти, такі засмальцьовані, що на них ледве червоніли безталанні королі й короліви, замазані нечупарними бурлацькими руками. На столі стояла горілка: де-котрі бурлаки пили могорич і частували бурлачок. Микола грав на скрипці. Одна молодиця з темного кутка загомоніла й почала його лаять за те, що він грає до служби божої.
Через усю казарму по-під стіною стояли
