„Та й смердить-же наша хата!“ сказав Микола і вийшов на двір. За ним вийшли й другі вербівці.
Казарми стояли над самим ставком. Ставок був здоровий і далеко розливався в поле між двома невисокими горами. За ставком, од самого берега йшов на гору старий ліс високою рівною стіною, переходив гору й ховався в долині за горою. Половина ліса вже пішла на сахарні, а друга половина, наче по шнурку обрублена, стояла в пишній красі, ніби хтось зумисне насадив його стіною до самого ставу. Товсті граби, берести, дуби, кленки стояли, ніби густо наставлені стовпи з зеленою покрівлею зверху. Круглі зелені широкі верхів'я вкривали ліс зверху, ніби зеленими шатрами. А там далеко на яру блищав ставок, зеленіли береги; а далі в воді стояв стінами густий темно-зелений оситняг. Його тоненькі гнучкі стебла здалеку були схожі на купи павутиння. Він одбивавсь у воді ще тоншим, ще ніжнішим, неначе під водою плавав зелений пух.
Бурлаки хотіли скупатись, але глянули в воду й побачили, що вода була густа й смердюча. Дохла риба плавала коло берегів: в ставок випустили маляс і зробили з нього смердюче багно; ставна вода була гнила.
Вербівці стали на роботу в сахарні. Ця робота була для них легша од роботи на полі, але зате нудніша. На полі, на чистому повітрі було якось веселіше й охотніше робить, ніж коло машин, між стінами, на помості, слизькому й липкому од розлитого малясу.
