і хто вони, і позаписував їх міщанами в посад Кривду. Де-котрі бурлаки не мали так багато грошей; вони обіцяли принести гроші в поліцію, як тільки встигнуть заробити.
В тому посаді і в церковних метриках, і в посадських і поліцейських книгах були позаписувані якісь невмирущі люди: вони ніколи не вмирали, бо на їх місце зараз записували нових українських утікачів і давали їм прізвища записаних в книгах небіжчиків. Якийсь Петро Перебендя, по тих книгах, жив уже більше, як сто год; Гнат Швидкий з жінкою Оришкою жили сто двадцять год, а Іван Посмітюх вже прожив півтораста год, та ще з п'ятьма синами й трьома братами. Пристав записав Миколу батьком, Іваном Посмітюхом, а других бурлак позаписував його братами та синами. Корчака, чи тепер Олекса Посмітюха, був на літа старший од Миколи, а тепер доводився йому сином. Подававши ймення усім новонародженим, пристав забрав гроші з бурлак і видав їм пашпорти.
„Та й дорого-ж бере цей басарабський піп за христини,“ промовив Микола, виходячи з бурлаками та з перевожчиком на двір.
„Цей ще не дорогий! Бували й дорожчі,“ сказав перевожчик.
„Та як звуть вас, мої дітоньки?“ жартував Микола; „коли-б не позабуватись та часом не вбрехаться.“
Вся новохрищена бурлацька сім'я Посмітюх пригадувала й силкувалась запам'ятать гаразд свої нові ймення.
„Тепер ідіть до попа на похристини, нехай
