ства, почавшися з своєрідної обробки світового сюжету про Енеєві пригоди, з цього певного роду веселого виклику в бік класичних літератур, щоб травестією покінчити з рабським наслідуванням їм та викрити в широкому трактованні основні проблеми тодішнього українського побуту. Для мене нема сумніву, що й „Наталка Полтавка“ була не таким уже й посереднім та далеким відгомоном, — коли згадати, як італійський репертуар загатив собою тодішню російську сцену, та що й найкращі італійські трупи довгенько розгощувалися в XVIII ст. в Росії, — европейської комедії та основних сюжетів тодішньої драми. Більше того, типовий Панталоне з commedia dell'arte Гоцці, перебраний у поважного венеціянця з commedia di caracttere Гольдоні, як живий відбився в нашому Возному; симетричний розвиток комічної інтриги „Наталки Полтавки“ крутиться заходами обох Джанні, хитрого Бриґели — Виборного та спритного Арлекина — Миколи; запропастившийся Петро дуже совісно ускладнює дію за прикладом змандрованого Флориндо, а не без лукавства бойка Наталка являє собою чесне наслідування милої Розаури, і всі вони — патріоти своєї Полтави, як тамті — Венеції, — навіть знати елементи „бергамаско“ в мові Виборного та болонську вченість у Возного.
І шкода, що тодішнє громадянство та літературна братія так хибно, так мало по-культурному зрозуміли першу в нас спробу українського роману за европейським сюжетом у „Енеїді“ Котляревського, і шкода також, що дальші наші здобутки на тім полі позначилися перевагою етнографічного стилю над індивідуальним та літературним і перевагою психологічної характеристики, роману портретного над сюжетним і навіть тематичним. Навіть у драматичній нашій літе-
