ратурі, — виключаючи Тобілевича і потім Лесю Українку та Винниченка, — помішали наші популярні драматурги не тільки сюжет із темою, але навіть саму драму з портретним оповіданням. Тільки предивний у кожнім слові і в кожнім ділі своєму Шевченко, один-єдиний із великого числа літературних авторитетів та кликаних і непроханих хрещених батьків Маркові Вовчкові, він один тихенько їй порадив, щоб казки — „казки, серденько!“ — писала… що мало ніяк не казки для дітей означати, а сюжетні твори, чи твори на класичні сюжети, а не ті, може й хороші, але бездієві характеристики, що на їх вона своє тонке перо зрукодільничала.
Таким чином і з природи цеї матерії, з того нашого людського інтересу до характеризування людини самої по собі, і з малої нашої літературної культури і, на-досаду, з малої уважности наших письменників, — наша література показалася надзвичайно убога на сюжети, зовсім незграбна в обробленню навіть близьких нам сюжетів, чим вона й відстає дуже сильно від літератур европейських. Иншими своїми ціхами — це непогана література, навіть добра, як і в людей: ціла комора симпатичних ідей, цілий магазин гарних тем, ціла галерея більших і менших постатей, різка лінія аболіціонізму, глибокий демократизм, надзвичайно розумне та оригінальне трактування народности і подвижницька вірність письменству, як функціональному органові національної свідомости. Все як слід, все як у людей, а сюжетів, уміння поводитися з ними як не було, так і нема. І по цей день Наддніпрянщина дає малюнки та малюнки, дядюшко, а Наддністрянщина — образки та образки, пане-добродію!
Отже з тим більшою увагою доводиться замисли-
