лучшим, ніж на сахарнях, ніж у Вербівці в лихого пана. Отаман був чоловік свій, не пан. Їжі, поживку було доволі, та тільки дума про Нимидору не виходила в нього з голови. І що вона поробляє, безщасна, з малою дитиною, з старою матір'ю? Чи жива вона, чи здорова? Чи вернеться він коли-небудь до неї, чи побачиться коли з нею на цім світі?
Край неба викотилась, ніби з моря випливла, блискуча вранішня зоря, а за нею почало червоніть небо. Море стояло тихе й гладеньке, як скло. Рибалки розійшлись по курінях спати. Де-котрі попадали на землі коло багаття й захропли, аж пісок задвигтів під ними.
Через кільки день отаманова жінка та дочка вивезли возом харч для забродчиків. До отаманового хутора було недалеко навпростець, по пересипі та по-за озером.
Мокрина знімала хліб з воза й клала на простелене на траві рядно. Її чорні коси лисніли на сонці, мов чорні лиснючі гадюки, а червоне намисто ще побільшувало рум'янець на її щоках. Легкий стан гнувся, як тополя на вітрі, тоді як вона діставала хліб з воза і клала його на рядно.
„Позабирай у віз рибу та вези в місто на продаж,“ промовив отаман до жінки; „а ти, Мокрино, зоставайся на хазяйстві.“
„А хіба-ж я не втраплю до города, чи що?“ промовила Мокрина весело й дуже сміливо; „нехай мати хазяйнують вдома, а я трохи проїжджусь у город. Оце хочу набрать собі на новий керсет у крамниці.
„Про мене їдь,“ сказав батько. Він знав,
