що дочка поставить на своєму, коли того схоче, і не сперечавсь.
Мокрина поскладала на рядні хліб і зирнула на рибалок очима, неначе блискавкою. Вона вгляділа Миколу, і все її лице до самих брів ніби зайнялося. Микола поздоровшав на чистому морському повітрі й покращав. Чорні брови, чорні вуса запалили серце молодої дівчини. Мокрина не бачила на своєму віку такого гарного бадьористого чоловіка, таких чорних брів, таких блискучих карих очей.
Микола глянув на її молоде лице й чогось пригадав собі Нимидору. Він неначе побачив її тутечки на степу, побачив ніби її всю до самих маленьких пружків лиця: побачив повний вид, чорні брови, навіть велику хустку на голові й червоне намисто на шиї з дукачем. Серед фабрицьких машин, серед фабрицького галасу він був почав її трохи забувать; але тут, край широкого моря, на вольному степу, на чистому повітрі в його серці знов прокинулось давнє щастя й навернуло сльози на очі.
„Дівчино горлице! коли-б ти знала, якого жалю ти мені завдала!“ подумав Микола, глянувши на Мокрину.
Мокрина забрала рибу, проворно скочила на візок, мов степова коза, і поїхала додому по-над озером. Микола довго дивився слідком за нею, як синів оддалеки на возі її керсет і чорніли коси на голові проти вечірнього сонця.
Сонце впало в степ за очеретом і погасло, а з лимана викотився червоний місяць і пу-
