Другого дня вранці Мокрина пішла додому, а ввечері знов прийшла до куреня, взяла хліба, риби й води і знов увечері попливла човном у плавні, де сидів Микола.
„Чи й досі десятські стережуть?“ спитав Микола в Мокрини.
„І тепер ночують коло куренів, ще й уранці навідувався скажений становий. Сиди, Миколо, нишком, доки вони поїдуть.“
Мокрина знов промовляла до Миколи ласкавими словами, а Микола смутно обзивавсь до неї. Йому було й жалко молодої палкої дівчини, було жаль і гарячого кохання; але в нього ніяк не повертався язик признатись Мокрині, або хоч натякнуть, що він жонатий, і вже має дочку.
Мокрина знов пізно вернулась до куреня, знов сердився та лаяв її батько.
„Ти, Мокрино, не спроста приходиш пізно додому. Як мені й завтра опізнишся, то я на тобі поб'ю ломаку. Чи чуєш?“
„Та вже-ж чую: не позакладало мені вух,“ обізвалась Мокрина, розсердившись.
„І де ти бродиш? Де ти волочишся?“ спитав сердито батько.
„Я не бродила й не волочилася, а тільки одвезла човном у комиші бурлакам харчи та води. Хіба буде добре, як вони згинуть од голоду.“
„Чи всім возила харч, чи тільки одному?“ спитав понуро батько.
„Та Миколі, коли сказати щиро по правді“, сміливо одказала Мокрина, неначе одрубала.
„Хіба-ж ти не знаєш, що він не парубок, що він жонатий?“ сказав батько.
