„А хоч-би й жонатий, що мені до того?“ ледве промовила Мокрина, ніби для неї було байдуже за це: але вона почувала, що в її серце ніби шпигнуло ножем. Вона ледве встояла на ногах, вийшла на двір і залилась слізьми. І жаль, і горе, й кохання, — все заразом піднялось в її душі й неначе затопило всю її душу слізьми, як повіддя весною затоплює береги.
Тим часом десятські, нічого не діждавшись і ні за що не дізнавшись, поїхали додому. Мокрина насилу діждала вечора і, нікого, по своєму звичаю, не питаючись, побігла до човна й попливла до Миколи.
Микола вглядів її заплакані червоні очі й дуже здивувавсь.
„Чого це ти, Мокрино, плакала? Може яке лихо трапилось?“ спитав він.
Мокрина нічого не сказала на одповідь і тільки заридала. І сором, і горе було знать на її молодому лиці. Вона почервоніла, як намисто на її шиї, та все плакала. Микола був такий ласкавий до неї, так гарно дивився на неї! Вона і в голові не покладала, що він її не любить.
„Миколо! чи то правду казав мені батько, що ти жонатий?“
Микола вмить усе постеріг, і йому стало дуже шкода дівчини.
„Коли тому правда,“ сказала Мокрина, сміливо підвівши голову, „то забудь свою жінку, забудь для мене, бо як не забудеш її, то я сама собі смерть заподію: я повішуся або втоплюсь, я запагублю сама себе; і сама не
