знаю, що я собі заподію, тільки не перестану тебе любити, поки й мого віку. Без тебе я не житиму, а тільки нидітиму. Я занидію і вмру без тебе.“
Мокрина яро й якось дико блискала карими очима, але після тих слів похилилась на край човна, мов гнучка очеретина, і заридала голосно, як плачуть малі діти. Микола бачив її маленькі руки з тонкими пальцями, що вп'ялися в криси човна; бачив тонку шию, де червоніли разки доброго намиста.
„Не плач, Мокрино! Що-ж маємо робить? Знать така вже божа воля.“
Микола сидів мовчи, а Мокрина не підводила голови й тихо хлипала. Ввесь дівоцький сором вернувся до неї. Їй сором було підвести очі й глянуть Миколі в вічі.
В очереті стало тихо, як у хаті. Водяна курочка випливла з очерету й крутилась по воді трохи не коло самого човна. Дика качка вилась над плавнями, ляскала крильцями і впала в очерет коло самого човна, але злякалась, закахкала на все горло, наче крикнула з переляку, затріпала крилами й знов пурхнула між очеретом, наробивши шелесту.
Мокрина насилу підвелась, посиділа, затуливши очі рукавом, а далі промовила, наче нічого між ними й не було.
„Бери весло та правуй за мною. Тепер тобі можна вернутись до куреня: вартові зникли, од'їхали од куреня.“
Мокрина сіла на човні, вхопила весло, одіпхнула ним полеглий очерет і посунула вперед свого човна. Микола поплів за нею.
