сердитись на тебе й на мене. Скаже, що я тебе зводжу з розуму, збиваю з пантелику.“
„Про мене, нехай сердиться: за всі голови! байдуже мені! Що-ж маю робить, коли ти знехотя мене зводиш з розуму.“
„Схаменись, Мокрино! Ти думаєш, що ти мене не зводиш з розуму? Та що-ж маю робить, коли моя така доля.“
Микола несамохіть задививсь на її тонкі брови, що чорніли, як шовкові шнурки; милувавсь її гарячим личком. На нього дихнуло знов жаром тих гарячих уст, що були вп'ялись у нього тоді, як він ховавсь в очеретах. Мокрина чарувала його тим огнем.
„Миколо, мій голубе сизий!“ сказала Мокрина; „чи зоря світає на небі, чи сонце грає, чи ніч вкриває землю, думка про тебе тліє в моєму серці. Я вночі сплю, і як ти мені приснишся, то душа моя аж звеселиться й заграє, як ластівка на сонці. Прокинуся, тебе нема, — і моє серце знов замирає. Я ніде не знайду собі поради. Чи місяць світить, чи сонце гріє, на моєму серденьку туга та печаль.“
„Не дражни мене, дівчино, своїм щебетанням; не запагублюй надаремно мого віку, бо я й без того безщасний.“
„Миколо, забудь свою жінку! Ти ніколи вже не вернешся додому; ти за неї забудеш. А коли ти мене любиш, то я піду за тобою хоч за синє море. Я ладна втікти звідціля з тобою хоч і зараз.“
„Чи добре-ж воно буде? Чи годиться-ж мені кривдить твого батька й матір?“
„Нащо мені батько й мати, коли я тебе
