дували собі вальковані хати и розпочали хазяйство. Акерманщина почала вкриваться українськими селами з садками й виноградниками.
Два вербівські бурлаки збудували коло отаманського хутора дві землянки і, поженившись, завели господарства. Потім десь узявся басарабський жид і поставив на городі вітряк. Над озером зачиналось українське село. Вербівці на сміх, назвали село Вербівочкою, хоч у ньому не було вербової й гілки.
Микола вже зібрав грошей і хотів і собі ставить землянку. Йому так огидло бурлакувать, так забажалось осістись і оселиться на одному місці. Але в нього все була думка вернуться коли-небудь додому, до жінки, до дочки. Та думка одбивала в його охоту завести оселю в далекій стороні й знов пхнула його в бурлацтво.
Раз в-осени, перед самою Покровою, Микола сидів увечері над лиманом й одпочивав після роботи. Рибалки вже полягали спать. Микола взяв скрипку й розважав себе, граючи ті пісні, що Нимидора любила співать. Його думки літали далеко, по-над Вербівкою, коло свого садка, коло свого двора, коло Нимидори. Коли це позад його щось зашелестіло; він оглянувся: то була Мокрина. Проти заходу блищали її темні очі, червоніло намисто на шиї. Вона стояла, підперши щоку долонею, й слухала його пісню.
„Грай, а я послухаю,“ тихо промовила вона; „я вже давненько стою та слухаю.“
„Мокрино! йди додому. Твій батько буде
