і він доживав віку спокійно, вживаючи набутого досвіду та загартованого серця на боротьбу з новими людськими злиднями. От і все.
Той наш европеєць, коли він толерантна людина, а не наш новітній критик, мав-би сказати, що йому тепер ясно, що це своєрідний варіянт сюжету Тристана й Ізольди в Дядьковій Томовій Хаті. Невільницька родина справді геть ізруйнована панською сваволею: старші доживають марного віку в холоді, голоді та безнадії, вмирають, не бачивши близьких, непевні їхньої долі; молоді розлучені — хто без просвітку відбуває неволю, хто поневіряється по світах, притлумивши в собі поривання до боротьби, помсти й відбудови родинного огнища, — це аналогія з повістю Бічер Стов. А аналогія з романом Тристана та Ізольди, — також неповна, також не зовсім викінчена в драматизмові ситуацій — буде в вірнім коханні Миколи Джері до його дружини, ясної Нимидори, в далеких і безрадісних його мандрах, у вигнанні, в зустрічі його з чорнявою Мокриною, в боротьбі тих двох образів у його душі, в перемозі єдиного, першого судженого людині кохання над пристрастю, та в сумнім кінці цього єдиного кохання.
Пускатися в дальші літературні розумування з тим нашим слухачем европейцем краще не треба, бо нічого доброго окрім непорозуміння з того не вийде: він почне нарікати на малий і кволий драматизм ситуацій або закидатиме Левицькому сірий та безрадісний кінець його героїв, і буде мати рацію, бо тільки те добре в житті і в літературі, що виразно кінчається, — добре або-ж зле, — а тут у нас вийде, що багато чого в повісті (роман з Нимидорою, з Мокриною, відносини з паном, то-що) не кінчається ніяк. Отже покиньмо нашого чужинця з порадою прочи-
