двері понижчали й трохи ввійшли в землю. Тільки стіни біліли, як і колись давно. Старе дерево в садку посохло, а на його місце повиганялись молоді буйні яблуні та вишні.
Микола перейшов двір, рипнув сінечними дверима і ввійшов у хату. Молода молодиця поралась коло печи, а якийсь молодий чоловік стояв коло столу. Молодиця була ніби рідна Нимидорина сестра: така вона була схожа на Нимидору. В неї достоту були такі чорні брови, такі темні очі; тільки вид у неї був худіший, і вона була тоненька й утла, ніби захарчована ще змалку. Миколі здалось, що то була Нимидора, в той час, як він ще сватав її й залицявся до неї.
„Добривечір вам!“ промовив Микола, дивлячись на хазяїна й на хазяйку заплаканими очима.
„Доброго здоров'я!“ обізвалась Любка й широкими очима глянула на Миколу.
Її широко розкриті темні очі, її голос, вид, — все так нагадувало Нимидору, ніби на нього через ті очі глянула Нимидорина душа, через той голос заговорила до нього сама Нимидора з того світу. Микола не вдержавсь, поцілував Любку й заплакав. Уся його тверда, міцна душа розтопилась, як віск на гарячому вогні, й розпливлась слізьми.
„Не впізнаєш батька, бо зроду його не бачила!“ насилу вимовив Микола; „а де-ж твоя мати?“
Любка догадалась, хто прийшов до неї в хату. Вона засмутилась, здивувалась, не знала, що й казать, і тільки мовчки стояла коло
