печи. Одначе в її серці не заворушилось ні крихти дитячого жалю, жалю дочки за батьком. Перед нею стояв зовсім чужий для неї чоловік. Для неї навіть було чудно, що він називав себе її батьком. Їй усе здавалось, що батько давно вмер і лежить похований у землі. В її серці все якось помішалось, скаламутилось, так що вона не знала, чи радіть, чи плакати?
„Чи давно вмерла мати, Любко!“
„Торік у Петрівку,“ насилу промовила Любка: „мати ждала вас, та все посилала мене виглядати.“
„Та й не діждалась! Така вже наша доля!“ промовив Микола; „ти вже, Любко, вийшла заміж; а я тебе покинув ще в колисці.“
„Ми недавно побрались,“ сказала Любка, показуючи на чоловіка.
„А хата стала ще нижча; мабуть осіла. І образи ті самі,“ промовив Микола; „перед ними молилась твоя мати. Чи ви вже вольні?“
„Вже, хвалить бога, не робимо панщини,“ обізвався Любчин чоловік: „ще оремо передніше поле, а це кажуть, що приїдуть наділять нас землею на виплат, чи що.“
„Якби не та панщина, може й мати ваша була-б жива, і я не тинявся-б у світах більше двадцяти год. Чи давно померла моя стара мати?“
„Бабуся вмерли давно: ще я була дівчиною,“ промовила Любка.
„Чи добре-ж вам жилось без мене?“ спитав Джеря.
„Ет! яке там добро! Бідували та побива-
